#90днівПишиСильно | Русалонька і капітан Джек Сперроу

— Хоч і знаєш ти море, але не так добре, як знаю його я… Далеко, у відкритому морі вода нагадує ранок на волошковому полі: блиск роси на синіх пелюстках заворожує і заманює. Якщо вдивлятися в сяйво води, то поступово забуваєш, що там глибоко, – вона загадково посміхнулася. – Так глибоко, що навіть якір твого корабля не дістане дна.

Він лежав на камені близько невеликого острова, де ніхто не жив, окрім диких птахів, і слухав її історію.

— Якби хтось взяв і поставив одна на одну тисячі дзвіниць, може тоді остання з них змогла б показатися на поверхні.

Він продовжував лежати і дивитися на зірки.

— Саме там внизу я й живу. Разом зі своїм батьком, сестрами, бабусею й іншими русалками, водяними.

Він підняв голову і скептично зиркнув на неї своїми чорними очима.

— Я думав, на дні лише голий пісок і скелети бідолашних мореплавателів.

— Звичайно, ні. Там ростуть неймовірної краси дерева, вогненно-червоне і темно-блакитне листя яких коливається при найменшому русі води, а плоди сяють, наче золото. Квіти настільки барвисті, як палаючі вогні, що аж сліплять очі. Кожного ранку біля них танцюють рожеві медузи. Навколо цієї величі плавають риби. Часом здається, що вони перескакують з гілки на гілку, наче пташки. Земля заслана килимом із дрібного з ледь блакитним відтінком піску, схожим на сірчане полум’я. Серед цієї пишності й стоїть палац мого батька.

Вона почала із захватом описувати стіни, збудовані з коралів, по котрим плелися живі квіти; потім згадала про великі гостроверхі вікна виготовлені з найпрозорішого бурштину. Через ці вікна частенько впливали до палацу рибки, яких можна годувати з руки.

— А дах вкривають сотні мушель. І коли настає прилив, вони відкриваються: тоді з кожної мушлі визирає перлинка. Їхнє сяйво можна порівняти із цим нічним небом з мільйонами зірок.

— Циць! – різко обірвав її той, що лежав на камені.

Він підскочив і, тикнувши пальцем у темряву, проговорив:

— Я бачу корабель.

Русалонька озирнулася й теж запримітила корабель, що плив на відстані кілька десятків миль від острова.

— Але він далеко.

Надівши свій капелюх, чоловік подивився на виблискуючу краплину надії у нічному морі, потім зиркнув на Русалоньку – і голосно промовив:

— Я – капітан Джек Сперроу! І ти віднесеш мене до корабля!

А через секунду додав:

— Ну, а я щось подарую тобі.

І закліпав очима, наче принцеска.

— По-перше, у тебе немає зараз корабля. А по-друге, ти взагалі нічого не маєш, – здивовано відповіла Русалонька.

—Хм. Це тобі так здається.

Джек, озирнувшись навколо, знову звернувся до Русалоньки:

— Я дарую тобі цей острів.

Вона засміялася, розуміючи, що капітан намагається її надурити. І запропонувала свій варіант обміну:

— Ні. Ти допоможеш мені відшукати принца й розповіси йому про мене, а інакше – не плавати тобі більше морями, бо я тебе скрізь знайду…

— Зрозумів, зрозумів, зрозумів, – перервав її капітан. – Ох, це нерозділене кохання! Згода. Неси мене скоріше на корабель.

І він завмер, очікуючи, що Русалонька візьме його на руки і попливе з ним до корабля. Але вона натякнула йому, що вона, по-перше, дівчина, а по-друге, русалка.

— Як я маю тебе звідти знімати?

У відповідь пролунало лише охання капітана, після чого він, взявши в руки шпагу, пістолет і свій капелюх, спустився у воду. Русалонька підхопила його і з легкістю понесла по морю до корабля.

Так капітан Джек Сперроу врятувався із безлюдного острова, на якому його залишив колись Гектор Барбосса.

Через деякий час, коли Джек повернув собі корабель «Чорну перлину», він зустрів Русалоньку в морі і повідав їй ім’я принца та місто, в якому той жив.

Більше ні Русалонька, ні капітан Джек Сперроу не зустрічалися в своєму житті.

Та все-таки, іноді милуючись морськими хвилями, капітан згадував милу посмішку тої, що його врятувала, навіть не здогадуючись, що її немає серед живих.

 

Автор цього тексту: Багіра Ожеховська.

Автор казки “Русалонька”: Ганс Х. Андерсен.

Автори образу Джека Сперроу: Террі Россіо, Тед Елліот, Джонні Депп та ін.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss
Посилання на зображення http://pre02.deviantart.net/11c3/th/pre/i/2013/176/9/6/captain_jack_sparrow_and_mermaid__by_bormoglot-d6alzvf.jpg

Хайку від Соботи

Дивуєшся, як іноді доля зводить людей. І головне, що в мене не виникає питань щодо цілі цих зустрічей. Бо моє знайомство з Гжегожем Соботою (Grzegorz Sobota) було не випадковим, це я знаю точно.

Гжегож є не лише моїм учителем польської, а ще й талановитою особистістю: музикантом, письменником, художником. Вчора ми спробували перекласти мої вірші на польську. Я запропонувала чотири хайку, котрі писала колись для якогось конкурсу, а Гжегож з радістю допоміг їх перекласти.

Зізнаюсь вам, що писати хайку насправді складно, адже в трьох рядках, котрі обмежуються 17 складами, треба описати мить. Здавалося б, немає нічого премудрого. Але кожне слово набуває неабиякої значимості, коли ти знаєш, що маєш описати конкретний момент, а не відчуття цього моменту після.

Пропоную вашій увазі чотири оригінали та їх переклади.

Корень дерева                                               Korzenie drzewa
Заглатывает кости.                                      Połyką wszystkie kości.
Смерть не вечная.                                        Śmierć nie jest wieczna.

Новые тропы                                                 Najnowsze ścieżki
Вырастают в городах.                                 Rozrastają się w miastach.
Асфальт не греет.                                         Asfalt nie grzeje.

В центра города                                           Pośrodku miasta
Доживает ветхий Дом.                               Dożywa zwiekszawy Dom.
Блудница скорбит.                                      Żal nierządnicy.

Нити золота                                                 Nici ze złota
Пересекают реку.                                       Poprzecinały rzekę.
Последний закат.                                       Ostatni zachód.

[P. S. Буду рада вашим коментарям та пропозиціям.]

 

Автор: Багіра Ожеховська.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss

#90днівПишиСильно | Колобок [Майже медичний трилер]

За вікном було чутно гул машин і осіннє щебетання птахів, котрі з дня на день мали відлетіти «на юга». На лікарняному ліжку лежав мужчина пенсійного віку. Як у всіх нормальних людей його зрілості, у нього весь час щось боліло, тому й не дивно, що він постійно кректав. Чим, мабуть, заважав своєму сусіду, який лежав поряд зі старим.

У палату постукали й, не чекаючи відповіді, ввійшли. Це була жіночка в хустинці, немолода, трохи згорблена життям. У правій руці вона тримала дамську сумочку, з якої вже позлазив дерматин, а в лівій – пакет з супермаркету.

— Здоров, діду! – привіталася жінка.

Потім, помітивши ще одного мужчину, додала:

— І вам доброго здоров’ячка!

Мужчина щось пробурмотів собі під носа, але жінка, не звертаючи вже ніякої уваги на сусіда, говорила далі до діда:

— Як ти, діду? Я тобі тут гостинців принесла.

Поклала пакет на тумбочку.

— Це, мабуть, останній раз на цій неділі. Бо гроші вже кончаються, а до пенсії ще хто зна скіки.

Підйойкуючи, вона присіла на стілець біля ліжка. Дід тільки покректав у відповідь.

— Як ти себе відчуваєш? Луччє? Чи нє?

— Та трохи луччє, – нарешті подав голос дід. – Так ти, бабо, не купуй поки шо хліба в магазіні.

— Тю! А де ж я тобі його візьму? – здивувалася баба.

— От ти, бабо, як вчорашня. У нас там у кладові є трохи муки. То й спекла б мені луччє колобка…

Не встиг дід договорити, як зненацька відчинилася фіранка – і в кімнату ввірвався льодяний переддощовий вітер. Баба з переляку аж підскочила зі стільця. На вулиці в одну мить стало похмуро й непривітно. За хвилину мав піти дощ.

Дід чихнув.

— От як! – виголосив сусід та з головою укрився ковдрою.

І невідомо: чи то він про вітер, котрий нахабно відчинив фіранку, чи то про дідове чихання.

— Хай Бог милує! – пробурмотіла баба, зачиняючи фіранку.

І незрозуміло: чи то вона про вітер, чи про сусіда.

— Щось зараз буде, – прошепотів дід.

 

***

Наступного дня десь близько обіду баба знову прийшла провідати діда. Сусіда якраз не було.

— Слухай, діду, якийсь странний той сусід твій, – ділилася враженнями баба, дістаючи з пакету колобка.

— Та трохи є. Трусливий «до ні магу». Ото правильна у нього хвамілія – Заєць.

— Аааа… – протягла баба. Та й далі затараторила. – Я тобі тут колобка спекла. Він ще трохи гарячуватий. То зачекай, нехай остине. Ти, діду, кріпися, бо я завтра…

Несподівано відчинилися двері – і на порозі з’явився плечистий мужчина в білому халаті. Очима провів по кімнаті і – без всяких там «добрий день» і «здравствуйте» –запитав:

— Де він?

Баба з дідом переглянулися – і в один голос видали:

— Хто?

— Пан Заєць, сусід ваш.

— Та хто його зна, – відповів дід. – Може, на перекур пішов.

Мужчина у білому халаті так само раптово зачинив двері, від чого баба аж йойкнула.

— Ой, лишенько! Це хто? – запитала вона у діда.

— Лікар. Володимир Валентинович Вовк.

Баба зиркнула на діда – і помітила невеликий синець поблизу скроні, якого ще вчора не було. І з підозрою запитала:

— Діду, тебе тут не ображають?

У відповідь пролунало скрипіння дверей. До палати увійшла медсестра, за нею приплентався Заєць.

Медсестра мала руде волосся і зелені очі. Виглядала на років тридцять. Можна сказати, що ще все життя попереду.

Медсестра несла ліки. Кожен із хворих мав випити свої пігулки у її присутності.

Баба насторожилася. Дід посміхнувся.

— А що це ви йому даєте? – поцікавилася.

Рудоволоса посміхнулася діду у відповідь.

— Нічого особливого. Все, що необхідно людині вашого віку.

І перш ніж баба продовжила ставити запитання, медсестра попросила її покинути палату, мотивуючи це тим, що хворим треба відпочинок.

 

***

Заєць прокинувся від страху: у вікно постукав голуб. «Добра звістка», – подумав він. У палаті було тихо. І це ще дужче налякало бідолаху. Адже завжди було чути посопування та кректання діда. А тут – тиша.

Заєць обережно підвівся зі свого ліжка і крадькома підійшов до дідового. Зупинився й прислухався, чи той дихає. Не зрозумівши від переляку нічого, Заєць наважився все-таки доткнутися пальцем до дідової щоки. Лишень Заєць наблизив свого пальця, як раптово дід відкрив очі. Заєць з переляку запищав та грюкнувся додолу, зачепивши рукою все, що лежало на тумбочці, в тому числі й колобка, котрий ще й досі лежав у пакеті. Все розлетілося по підлозі, а колобок відкотився аж до дверей.

Так він втік від діда.

— Що ти робиш, в дідька? – запитав дід.

— Та я… подумав, що ви мертвий, – тремтячим голосом відповів сусід.

— Та хай тобі грець! Уже й поспать нормально нізя. А ну, збирай все, що порозкидував. Трясця твоїй матері!

Заєць заходився підіймати всі речі з підлоги й складати їх знову на тумбочку. Останнім залишився колобок.

Заєць уже взяв пакет з колобком до рук, коли відчинилися двері й до палати увійшов лікар.

— Що тут коїться? – запитав він.

— Та… – замурмотів Заєць.

— Та сусід мій подумав, що я вмер, – відповів злісно дід.

— От уж! А що це у вас у руках? Сміття? Давайте викину, – і перш ніж Заєць опротестував це рішення, Володимир Валентинович, мужчина солідного віку, зачинив двері, забравши з собою колобка.

Так він втік від Зайця.

 

***

У коридорі пахло спиртом і дезінфікуючими засобами. Стіни були світло-синього кольору з купою дверей як по ліву, так і по праву сторону. Здавалося, що це і є той самий «світ дверей». Але ні! У кінці коридору було одне вікно. Воно наче говорило: вихід є, і він тут, крізь мене. До цієї гнітючої атмосфери додавалося ще й охання пацієнтів, котре було чутно з кожної палати.

З однієї такої й вийшов Вовк. Несучи в лівій руці пакет зі «сміттям», він направився в протилежну сторону від вікна, до сходів.

Йдучи швидкими кроками до свого кабінету, лікар замислився і не помітив прибиральниці, яка, теж не бачачи нічого на своєму шляху, неслася зі шваброю прямо на Вовка.

— Помер! – крикнула вона йому в обличчя.

— Хто помер? – здивувався лікар і відступив на крок назад.

— Та ніхто не помер. Усі лежать та стогнуть. То я Гомер, кажу. Пам’ятаєте, зранку я питала про кросворд. Давньогрецький поет із п’яти букв.

— Ну, – «наче камінь з душі зняли», – подумалося лікареві.

— Так от: Гомер підішло, – посміхаючись, відповіла прибиральниця.

— У такому разі, Марино Леонідівно, – чудово, – відповів збентежений лікар і вже збирався йти далі, аж раптом помітив у неї на халаті кров.

— Щось сталося, Марино Леонідівно? – запитав насторожено.

— Де? – вона зробила свої круглі очі ще круглішими.

— У вас кров на халаті, – Вовк більш уважніше подивився їй в очі.

— Та то я пальця порізала, а наша Лєночка мене врятувала, – і тикнула йому перебинтованим пальцем прямо в обличчя, щоб краще роздивився.

Володимир Валентинович лише усміхнувся, дивуючись її невихованості. Хотів було йти, але згадавши, що в руці тримає пакет зі «сміттям», запитав у прибиральниці:

— Марино Леонідівно, а чи могли б ви, якщо буде ваша ласка, викинути ось цей пакет у сміття.

Прибиральниця, жінка років п’ятдесяти, із сідуватим волоссям та широкою талією, розквітла тисячею посмішок.

— Звичайно, – тільки й могла сказати від щастя.

— Тоді тримайте.

Він простягнув їй пакет, а вона взяла його так, наче лікар дарував їй найкоштовнішу річ на світі.

Так колобок утік від Вовка.

 

***

Марина Леонідівна стояла посеред коридору, в одній руці тримаючи швабру, в іншій – пакет з колобком, і ще кілька секунд милувалася дверима, у які ввійшов лікар. Що не зробиш заради такого чоловіка… Марина Леонідівна Ведмідь уже декілька років жила сама, а Володимир Валентинович був у розлученні, тому вона мала повне право тішити себе надіями.

Уже стоячи в себе у підсобці, вона не спроможна була не зазирнути всередину пакету. Її жіноча допитливість завжди брала верх над її здоровим глуздом. І зараз – не виключення.

Тому без жодних докорів сумління вона зазирнула до пакету. А звідти вирвався приємний аромат домашньої випічки. Марина Леонідівна як людина не зовсім кмітлива й ерудована не могла збагнути, чому колобок має бути викинутий. Але як досвідчений кухар зі стажем, вона його понюхала і помацала пальцями: пахне непогано, випікали максимум вчора ввечері.

І тут вона здогадалася.

«Це, напевно, хтось приніс Володі як презент, а він не схотів брати». А раз він не захотів, то це ще не значить, що добром треба розкидатися, тим паче є привід його перепрезентувати.

Насвистуючи мелодію із репертуару Олега Вінника, Марина Леонідівна дістала із торбинки свій пакет і переклала колобка до нього. Тепер можна було вирушати в гості.

Марина Леонідівна, зупинившись перед кабінетом Лєночки, трохи засумнівалася у правильності свого рішення, але відступати вже було пізно: Лєночка – рудоволоса медсестра – відчинила двері, збираючись йти кудись у своїх медичних справах.

— Ой! Ви мене налякали, – Лєночка не очікувала когось побачити так близько біля її дверей.

— Та я не хотіла.

— Як ваш палець? – запитала медсестра.

— Власне з цього приводу я й прийшла, – почала прибиральниця.

Лєночка, розуміючи, що розмова не буде секундною, поклала руки до кишень халату і кивнула головою, питаючи «що сталося?»

— Я принесла тобі смаколика до чаю, – Марина Лєонідівна розчервонілася.

— Та що ви, – говорила медсестра, не виймаючи рук із кишень, аби не подати виду, що не проти подарунків.

— Тримай-тримай, – і простягла Лєночці пакет з колобком.

Так він утік від Ведмедя.

Лєночка хитрувато зиркнула на прибиральницю, взяла пакет і зачинила перед нею двері.

Кінець історії колобкового життя всі ми прекрасно знаємо: його нещадно з’їла рудоволоса дама. Безпосередньо Лєночка їла його вдома, запиваючи компотом із яблук.

А що було далі, замовчує навіть слідство.

 

 

Автор: Багіра Ожеховська.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss

Три хвилини з Андруховичем

Прокинувшись завтра зранку, я ще буду пам’ятати сьогоднішній день, проживати його знову, сидячи на роботі. Потягувати капучино та думати про страшній події в Україні.

Через тижні два-три я вже згадуватиму лише певні фрагменти, котрі зіллються приблизно в час повнометражного фільму. Я так само буду сидіти на роботі та потягувати каву з коньяком. Бо від капучино вже нудить. А головне – воно ніяк не заспокоює нерви.

Десь через півроку я зможу пригадати із сьогоднішнього дня лише короткі епізоди в хвилин двадцять. Буду попивати зелений чай, бо треба берегти свої нерви й себе в цілому. Я ще маю багато роботи у післявоєнній Україні. Я все-таки нікуди не поїхала. Я тут. Я з вами.

Через два роки я поїду до Іспанії й там зустріну знайому. Вона вже третій місяць живе в Мадриді, задоволена своїм молодим чоловіком та чекає на сина. Стоячи в центрі Мадрида, я згадаю із сьогоднішнього дня лише декілька моментів. Перше – його руки. А вірніше – його ліву тремтячу руку. Вона говорила мені сьогодні про те, що ця людина пережила-перенервувала усіх своїх героїв, переболіла їхнім горем, вистраждала їхнє щастя. Друге – його сережку у лівому вусі. Це знак – він у матері єдиний син. Третє – його очі. В них промайнула цікавість і в той же час бажання бути чесним. Я не скажу, що в мене з пам’яттю проблеми. Але саме ці речі я не забуду й через п’ять, й через десять, і навіть – через двадцять років. Тому що зустріч з Юрієм Андруховичем віч-на-віч не забувається.

Це були якихось коротких три хвилини нашого спілкування, але саме ці три хвилини зробили сьогоднішній день особливим. Адже більше року я не могла нічого написати. А сьогодні я пишу. Пишу це послання собі в майбуття. Бо я потрібна людям. Я маю зробити для них те, що я вмію робити краще за все: писати та допомагати. Дякую Богу, що подарував мені можливість та Юрія Андруховича.

 

зима, 2015

 

Автор: Багіра Ожеховська.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss

#90днівПишиСильно | Письменницький список бажань

  • Історії, які я хочу розповісти.

Їх зараз три: про труднощі життя українців в іншій країні; про любителів мотоциклів; про походження людей.

  • Персонажі, яких хочу створити.

Відповідно до історій, які я збираюся розповісти, існують персонажі, яких я хочу створити: переселенці з України до Польщі (особливо актуально для мене); дівчина, котра полюбляє мотоцикли (не менш важлива тема для мене, ніж попередня); люди з особливими здібностями, ті, що зуміли відкрити в собі величезний потенціал.

  • Світи, які мрію побудувати: світ людей, які живуть мототехнікою, зльотами, мотобратерством; світ добра й зла, який творить гармонію; світ мігрантів.
  • Цілі, яких хочу досягти:
  • написати три романи на актуальні для мене теми і випустити книги «в світ» (до кінця 2020 року);
  • подати ці романи на конкурси (в тому числі на «Коронацію»);
  • завершити роботу над книгою про психолінгвістику (до кінця 2017 року);
  • відкрити студію розвитку «Психологія і світ» (назва не остаточна ще) (маю надію, що це станеться до 2020 року);
  • спробувати себе в різних жанрах;
  • написати вдалий кіносценарій (бажано англійською);
  • зробити переклади оповідань з польської (до кінця 2018 року);
  • працювати над розробкою та вдосконаленням нових психологічних методик.
  • Жанри, в яких хочу себе спробувати – це кіносценарій.
  • Як саме я хочу вплинути на читачів.

Я за освітою психолог, тому перше, що мені завжди хочеться, це допомагати людям своїм словом, лікувати, витягувати із виру проблем, подавати руку помочі і показувати, що виходи існують і їх завжди більше, ніж один. Твір має бути не тільки розважальним. Моя мета, щоб твір був другом читача.

  • Видавництва, в яких хочу надрукуватися.

Кожен письменник мріє побачити свою книгу не просто надрукованою, а щоб цю книгу ще й читали. Читаємість книги залежить, як на мене, не стільки від видавця, скільки від самого письменника. Тому для мене не принципово, хто надрукує, головне, щоб був хороший дизайн (бо це теє грає не останню роль). Але якщо вже треба назвати  видавництва, то звичайно це будуть ті, що на слуху: «Фоліо», «Український письменник», «Смолоскип», «Нора-друк», КК «КСД», «Грані-Т» і т.д. Це лише українські. Не буду відмовлятися й від іноземних видавництв.

  • Письменники, з якими хочу подружитися.

Я б назвала це не «подружитися», а мати можливість випити разом кави і поговорити. Для дружби треба час, а життя таке непередбачуване, що просто можна не встигнути подружитися.

З Андрієм Курковим (м. Києв, 2012)
З Андрієм Курковим (м. Києв, 2012)

Я чітко усвідомлюю, що не лише мені має бути цікаво з цими людьми (наприклад, з Сергієм Жаданом, Юрієм Андруховичем, Юрієм Іздриком, Тарасом Прохасько, Оксаною Забужко, Любко Дерешем, Василем Шкляром, Іреною Карпою, Люко Дашвар, Юрієм Винничуком, Іриною Славінською, Ірен Роздобудько, Ліною Костенко, Марією Матіос, Еммою Андієвською, Вірою Вовк, Юрієм Мушкетиком, Валерієм Шевчуком, Іваном Драчем, Василем Герасим’юком, Галиною Пагутяк, Мар’яною Савкою, Наталею Сняданко, Анатолієм Дністровим, Олесем Барлігом, Андрієм Любкою, Лесиком Панасюком, Юрієм Тарнавським, Андрієм Курковим, Соломією Павличко і т.д.), але й їм зі мною. Думаю, у кожного із цих людей є чому повчитися і є що послухати. Заради зустрічі з ними варто писати романи й ставати відомою.

З пані Ірен Роздобудько (м. Черкаси, 2016)
З пані Ірен Роздобудько (м. Черкаси, 2016)
  • Нагороди, які хочу отримати.

Найбільшою нагородою для людини, що пише, є визнання її як письменника. Для цього треба йти і працювати. Один із конкурсів, у якому я хочу взяти участь, – «Коронація слова». До осені має бути твір.

  • Гонорари за свої тексти, які хочу отримати.

Я не маю в голові конкретних цифр, але гонорарів має вистачати на мої потреби (житло, подорожі, їжа-одяг), аби думати більше про літературу, мати більше часу на письменництво.

 

[P.S. Написавши цей список своїх письменницьких бажань, усвідомила, як багато часу я витрачаю «в холосту». Дякую «Litosvitі» за таку психомотивуючу роботу із собою. Рекомендую такий список написати кожному, хто думає займатися літературою серйозно].

 

Автор: Багіра Ожеховська.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss