#90днівПишиСильно | Колобок [Майже медичний трилер]

За вікном було чутно гул машин і осіннє щебетання птахів, котрі з дня на день мали відлетіти «на юга». На лікарняному ліжку лежав мужчина пенсійного віку. Як у всіх нормальних людей його зрілості, у нього весь час щось боліло, тому й не дивно, що він постійно кректав. Чим, мабуть, заважав своєму сусіду, який лежав поряд зі старим.

У палату постукали й, не чекаючи відповіді, ввійшли. Це була жіночка в хустинці, немолода, трохи згорблена життям. У правій руці вона тримала дамську сумочку, з якої вже позлазив дерматин, а в лівій – пакет з супермаркету.

— Здоров, діду! – привіталася жінка.

Потім, помітивши ще одного мужчину, додала:

— І вам доброго здоров’ячка!

Мужчина щось пробурмотів собі під носа, але жінка, не звертаючи вже ніякої уваги на сусіда, говорила далі до діда:

— Як ти, діду? Я тобі тут гостинців принесла.

Поклала пакет на тумбочку.

— Це, мабуть, останній раз на цій неділі. Бо гроші вже кончаються, а до пенсії ще хто зна скіки.

Підйойкуючи, вона присіла на стілець біля ліжка. Дід тільки покректав у відповідь.

— Як ти себе відчуваєш? Луччє? Чи нє?

— Та трохи луччє, – нарешті подав голос дід. – Так ти, бабо, не купуй поки шо хліба в магазіні.

— Тю! А де ж я тобі його візьму? – здивувалася баба.

— От ти, бабо, як вчорашня. У нас там у кладові є трохи муки. То й спекла б мені луччє колобка…

Не встиг дід договорити, як зненацька відчинилася фіранка – і в кімнату ввірвався льодяний переддощовий вітер. Баба з переляку аж підскочила зі стільця. На вулиці в одну мить стало похмуро й непривітно. За хвилину мав піти дощ.

Дід чихнув.

— От як! – виголосив сусід та з головою укрився ковдрою.

І невідомо: чи то він про вітер, котрий нахабно відчинив фіранку, чи то про дідове чихання.

— Хай Бог милує! – пробурмотіла баба, зачиняючи фіранку.

І незрозуміло: чи то вона про вітер, чи про сусіда.

— Щось зараз буде, – прошепотів дід.

 

***

Наступного дня десь близько обіду баба знову прийшла провідати діда. Сусіда якраз не було.

— Слухай, діду, якийсь странний той сусід твій, – ділилася враженнями баба, дістаючи з пакету колобка.

— Та трохи є. Трусливий «до ні магу». Ото правильна у нього хвамілія – Заєць.

— Аааа… – протягла баба. Та й далі затараторила. – Я тобі тут колобка спекла. Він ще трохи гарячуватий. То зачекай, нехай остине. Ти, діду, кріпися, бо я завтра…

Несподівано відчинилися двері – і на порозі з’явився плечистий мужчина в білому халаті. Очима провів по кімнаті і – без всяких там «добрий день» і «здравствуйте» –запитав:

— Де він?

Баба з дідом переглянулися – і в один голос видали:

— Хто?

— Пан Заєць, сусід ваш.

— Та хто його зна, – відповів дід. – Може, на перекур пішов.

Мужчина у білому халаті так само раптово зачинив двері, від чого баба аж йойкнула.

— Ой, лишенько! Це хто? – запитала вона у діда.

— Лікар. Володимир Валентинович Вовк.

Баба зиркнула на діда – і помітила невеликий синець поблизу скроні, якого ще вчора не було. І з підозрою запитала:

— Діду, тебе тут не ображають?

У відповідь пролунало скрипіння дверей. До палати увійшла медсестра, за нею приплентався Заєць.

Медсестра мала руде волосся і зелені очі. Виглядала на років тридцять. Можна сказати, що ще все життя попереду.

Медсестра несла ліки. Кожен із хворих мав випити свої пігулки у її присутності.

Баба насторожилася. Дід посміхнувся.

— А що це ви йому даєте? – поцікавилася.

Рудоволоса посміхнулася діду у відповідь.

— Нічого особливого. Все, що необхідно людині вашого віку.

І перш ніж баба продовжила ставити запитання, медсестра попросила її покинути палату, мотивуючи це тим, що хворим треба відпочинок.

 

***

Заєць прокинувся від страху: у вікно постукав голуб. «Добра звістка», – подумав він. У палаті було тихо. І це ще дужче налякало бідолаху. Адже завжди було чути посопування та кректання діда. А тут – тиша.

Заєць обережно підвівся зі свого ліжка і крадькома підійшов до дідового. Зупинився й прислухався, чи той дихає. Не зрозумівши від переляку нічого, Заєць наважився все-таки доткнутися пальцем до дідової щоки. Лишень Заєць наблизив свого пальця, як раптово дід відкрив очі. Заєць з переляку запищав та грюкнувся додолу, зачепивши рукою все, що лежало на тумбочці, в тому числі й колобка, котрий ще й досі лежав у пакеті. Все розлетілося по підлозі, а колобок відкотився аж до дверей.

Так він втік від діда.

— Що ти робиш, в дідька? – запитав дід.

— Та я… подумав, що ви мертвий, – тремтячим голосом відповів сусід.

— Та хай тобі грець! Уже й поспать нормально нізя. А ну, збирай все, що порозкидував. Трясця твоїй матері!

Заєць заходився підіймати всі речі з підлоги й складати їх знову на тумбочку. Останнім залишився колобок.

Заєць уже взяв пакет з колобком до рук, коли відчинилися двері й до палати увійшов лікар.

— Що тут коїться? – запитав він.

— Та… – замурмотів Заєць.

— Та сусід мій подумав, що я вмер, – відповів злісно дід.

— От уж! А що це у вас у руках? Сміття? Давайте викину, – і перш ніж Заєць опротестував це рішення, Володимир Валентинович, мужчина солідного віку, зачинив двері, забравши з собою колобка.

Так він втік від Зайця.

 

***

У коридорі пахло спиртом і дезінфікуючими засобами. Стіни були світло-синього кольору з купою дверей як по ліву, так і по праву сторону. Здавалося, що це і є той самий «світ дверей». Але ні! У кінці коридору було одне вікно. Воно наче говорило: вихід є, і він тут, крізь мене. До цієї гнітючої атмосфери додавалося ще й охання пацієнтів, котре було чутно з кожної палати.

З однієї такої й вийшов Вовк. Несучи в лівій руці пакет зі «сміттям», він направився в протилежну сторону від вікна, до сходів.

Йдучи швидкими кроками до свого кабінету, лікар замислився і не помітив прибиральниці, яка, теж не бачачи нічого на своєму шляху, неслася зі шваброю прямо на Вовка.

— Помер! – крикнула вона йому в обличчя.

— Хто помер? – здивувався лікар і відступив на крок назад.

— Та ніхто не помер. Усі лежать та стогнуть. То я Гомер, кажу. Пам’ятаєте, зранку я питала про кросворд. Давньогрецький поет із п’яти букв.

— Ну, – «наче камінь з душі зняли», – подумалося лікареві.

— Так от: Гомер підішло, – посміхаючись, відповіла прибиральниця.

— У такому разі, Марино Леонідівно, – чудово, – відповів збентежений лікар і вже збирався йти далі, аж раптом помітив у неї на халаті кров.

— Щось сталося, Марино Леонідівно? – запитав насторожено.

— Де? – вона зробила свої круглі очі ще круглішими.

— У вас кров на халаті, – Вовк більш уважніше подивився їй в очі.

— Та то я пальця порізала, а наша Лєночка мене врятувала, – і тикнула йому перебинтованим пальцем прямо в обличчя, щоб краще роздивився.

Володимир Валентинович лише усміхнувся, дивуючись її невихованості. Хотів було йти, але згадавши, що в руці тримає пакет зі «сміттям», запитав у прибиральниці:

— Марино Леонідівно, а чи могли б ви, якщо буде ваша ласка, викинути ось цей пакет у сміття.

Прибиральниця, жінка років п’ятдесяти, із сідуватим волоссям та широкою талією, розквітла тисячею посмішок.

— Звичайно, – тільки й могла сказати від щастя.

— Тоді тримайте.

Він простягнув їй пакет, а вона взяла його так, наче лікар дарував їй найкоштовнішу річ на світі.

Так колобок утік від Вовка.

 

***

Марина Леонідівна стояла посеред коридору, в одній руці тримаючи швабру, в іншій – пакет з колобком, і ще кілька секунд милувалася дверима, у які ввійшов лікар. Що не зробиш заради такого чоловіка… Марина Леонідівна Ведмідь уже декілька років жила сама, а Володимир Валентинович був у розлученні, тому вона мала повне право тішити себе надіями.

Уже стоячи в себе у підсобці, вона не спроможна була не зазирнути всередину пакету. Її жіноча допитливість завжди брала верх над її здоровим глуздом. І зараз – не виключення.

Тому без жодних докорів сумління вона зазирнула до пакету. А звідти вирвався приємний аромат домашньої випічки. Марина Леонідівна як людина не зовсім кмітлива й ерудована не могла збагнути, чому колобок має бути викинутий. Але як досвідчений кухар зі стажем, вона його понюхала і помацала пальцями: пахне непогано, випікали максимум вчора ввечері.

І тут вона здогадалася.

«Це, напевно, хтось приніс Володі як презент, а він не схотів брати». А раз він не захотів, то це ще не значить, що добром треба розкидатися, тим паче є привід його перепрезентувати.

Насвистуючи мелодію із репертуару Олега Вінника, Марина Леонідівна дістала із торбинки свій пакет і переклала колобка до нього. Тепер можна було вирушати в гості.

Марина Леонідівна, зупинившись перед кабінетом Лєночки, трохи засумнівалася у правильності свого рішення, але відступати вже було пізно: Лєночка – рудоволоса медсестра – відчинила двері, збираючись йти кудись у своїх медичних справах.

— Ой! Ви мене налякали, – Лєночка не очікувала когось побачити так близько біля її дверей.

— Та я не хотіла.

— Як ваш палець? – запитала медсестра.

— Власне з цього приводу я й прийшла, – почала прибиральниця.

Лєночка, розуміючи, що розмова не буде секундною, поклала руки до кишень халату і кивнула головою, питаючи «що сталося?»

— Я принесла тобі смаколика до чаю, – Марина Лєонідівна розчервонілася.

— Та що ви, – говорила медсестра, не виймаючи рук із кишень, аби не подати виду, що не проти подарунків.

— Тримай-тримай, – і простягла Лєночці пакет з колобком.

Так він утік від Ведмедя.

Лєночка хитрувато зиркнула на прибиральницю, взяла пакет і зачинила перед нею двері.

Кінець історії колобкового життя всі ми прекрасно знаємо: його нещадно з’їла рудоволоса дама. Безпосередньо Лєночка їла його вдома, запиваючи компотом із яблук.

А що було далі, замовчує навіть слідство.

 

 

Автор: Багіра Ожеховська.

 

Творіть, пишіть, любіть.

З повагою до вас,

Ваша Божеховчік!

kiss

Fatal error: Call to undefined function the_post_navigation() in /home/first10/bozhehovchik.com.ua/www/wp-content/themes/easyblog/single.php on line 23